СЛОВО ДО РУСИНА

Слово до Подкарпатського Русина!

«Всҍ славяне ся мают держати                                                      «Русине, русине!

церковно-славянського языка,                                                      Помни про своє,

которого найвҍрнійше придержуются                                       род свой, русинськый,

русины под Карпатами».                                                                  твердо держи…»

Карпаторусин  Михайил Лучкай.                                                 Карпаторусин  Д.Воздвиженськый

Милый Русине! Слова карпато-русина А. Духновича «Мамко, мамко, куп ми книжку» знакомі всҍм русинам и, особенно, нашôй русинськôй старшинҍ – нашым отцам и дідам, котрі любили книжкы. Но днеська многі русины, свободно владҍючи разговорным русинськым языком, часто затрудня́ются написа́ти по-русинськы ото́, што я́сно и вня́тно впові́ли уста́ми.

Завто сія «Грамматика русинського языка» − результат колективной роботы многых годôв – и призвана помочи нашым русинам легко написати по-русинськы, что вповíли их уста́. Она и была задумана давно по тôй причині, что даякі русины стали забывати, а даколи, и ганьби́тися сво́єго животворного материнського языка. Мы знаєме, же, утрáтивши материнськый язык, чоловік на всьо житіє може стрáтити національный код родового кốріня, а з ним и повноцінность психологічного світа сво́єй душі и стає Іваном-лýмпом (лю́мпеном), янича́ром, «непо́мнящым сво́єго родства».

Сись скромный труд покликаный присокотити нашоє русинськоє слово для нашых, нáдіємеся, благодáрных потомкôв.

Из центрально и восточно-славянськых языкôв русинськый засохранив май бốльше лінґвістичных древностей. Сьому способствовав церковно-славянськый язык, богослужебный 1150 літній язык Восточной Візантійськой Православной Церкви.

Кто бы не окружав русинôв, в яку бы державу не попадáли они, якым бы не быв их очередный державный титульный язык, якыма бы ассимілятивныма програмами не бáвилися «визволителі», в противагу им, в русинськых храмах и дома́х постоянно звучала свóя містна[1], древньо-славянська прадідóвська русинська бе́сҍда. Сись язык звучав Русинови от колы́скы и до кôнця́ житія. Крестины, вечурня, утреня, Літургія, всенôчноє, осо́бенно чтеніє по домам Псалтырі, молебны-параклисы, акафисты, обхоженя з молитвôв засіяных полів, кома́шні (трапезы позад похорона), сва́льбы, домосвятія, проповҍді на народному языкови, домашньоє многодітноє середовище, сільські традиціи, вечорниці, народні спѣванкы́, русинські бала́ды[2] и многоє другоє – всьо йсе способствовало лем за єден ты́ждѣнь пропустити через слух и спѣв русина май менше выше 50 тисяч русинсько-славянськых слôв. Недругы йсе не могли побѣдити ни́якым оружієм. Повістé ош чудо? Айно, чу́до! И великоє чудо из чудес!

И при сьому русинському духовно-національному лінґвістичному бага́тствови русинôв, их «вызволителі» и прочі францы-йосифы  дуже часто мінявшыхся русинськых столи́ць (от русин. «столи́ць» — крісло), Вены, Будапешта, Праги, Москвы, Києва провбуют до днесь просто закопати в центрі Європы древній народ, роспускаючи ложь и безумство, что будто-бы якісь «врагы придумали русинов»,  врагы́ «сотворили новый народ русинов и придумали му язык». Дерзость таких мудрякôв явно безумна. Но най им Бог перебачит, бо така ненависть до старо-славянського наслѣдства – є доказом духовной ущербности самых «вызволителів»-анексантів и разношерстных, вѣчно псевдо демократичных, правителюв.

А мы, русины, спѣші́м до мамчиной колыскы и спѣ́ванкы, до ня́нькового поро́га, до рôдного дома, де все зостає́тся мали́нькый русинськый языко́вый рай, де мож нарва́ти словесных русинськых плодôв и попрáвити и вы́лічити свои психологічні вы́вихы, ци прискіпити до ся живоє русинськоє слóво замѣ́сто омертвѣ́лого днешнього термінально-театрального телесловоблудія.

Вҍ́риме, же Бог буде звҍ́дати русина на Страшному Суді по-русинськы: Аж спóзнать русин голос Божый–зайде до Рая, а аж не спо́знаєт – то йсе єго ли́чна проблема и трагедія…вічна трагедія в пеклі.

Мала передісторія славянськых языкôв

Єдиным літературным языком из часôв Болгарського Царства и Великой Моравіи (ІХ в.), (куда входила наша історична Подкарпатська Русь), а пак пôзнíше и для всей старой Руси (києво-новгородського періода єя історіи Х-ХІІІ вв.) быв древньо-руськый варіант церковно-славянского языка, допускавшый в отдільных случаях, стилях и жанрах хôсно́ванія специфічных древнеруськых локальных форм.

До XIV в. церковно-славянські слова и формы не протиставля́лися регіональным, як формы и слова якогось другого языка. Они ся принимáли усе як май высокі по стилю, як книжні нормы, но гибы єдного Бóжого языка русинôв. Но уже з XII в. жива славянська бесіда (реч) не была єдинôв, бо общеславянськый процес розвитка языка не проходив єднако по реґіонам. Сьому «помоглá» постоянна разєдинéнность и вóйны многочисленных єще́ условно руськых, племен на територіи історичной Подкарпатськой и, пôзні́ше, Києво-Новгородськой Руси.

Правда, на Карпатськôй Руси ситуація была и́ншака и камай лѣ́пша, бо туй старі языкові формы сохранялися май дốвго, як в лінґво-оа́зису, а пак законсервова́лися до ХІХ ст. Починаючи из самого начала історіи центрально-європейськой Карпатськой Руси и, пôзні́ше, восточной Києво-Московськой Руси, з часом мѣня́лася по регіонам вокалістична фонемна система праславянського языка, же пак проявилося у формі славянськых діалектôв и отдѣ́льных восточнославянськых языкôв.

Вповѣме́ за букву ѣ «ять» (что ся произносила як дифтонг — гласна іе), яка украшаєт любый текст. Она звучала як расширя́ющыйся дифтонгíчный звук, якый має гладкóє хốвзаня (мягкый переход) от крáсного старо-русинського широкого звука —і  через ü ид закрытому, узкому в границях єдного склада. Сесе –е пак и стало из ХІV в. нóрмôв для великорусского (до днесь) и малорусского (до ХІХ в.) языка.

А русины ли́шили собі́ древній ши́ршый звук –і, а –е фонети́чно ся спря́тало. Русинськоє –і пак стало нóрмôв в конци 19 віка и укрáинськой мовы, грамматику якой утвердив парламент Австріи, в кôнци ХІХ в.

Напримѣ́р: Церковно-славянськоє (ЦСЯ) Вѣрую=русс. віерую; русин. віерую; словацькоє віерую.

Подобный переход отбывся и от ширшого у ид закрытому о – твореням особенной гласной, (встрічаєтся в рукописях XVI в. у сѣверных монастырях) дáґде орфографічно змíнна от обычной —о надстрочным діакретичным значком «каморôв», подобно русинському ô (о из позначкôв) у словах бôвт, кôвтати, лôвґати (магазин, стучати,).

В старо-славянському языкови по твердости/мягкости протиставлялися лем отдільні согласні: з/з’, с/с’, л/л’, н/н’, р/р’. Йсе вело ид перестройці вокалістичной фонемной системы по реґіонам.

В стані допо́вненого распреділенія єще ýявилися ь (еръ)/ ъ (єрь), и  и. Они ставали аллофо́нами єди́ных фоне́м и /ы и ь / ъ. Йсе, в свою очерҍдь, вело до зміны на морфолоґічному ярусови. При фонемному протиставленію и/ы, ь /ъ формы раби, столи, сусиеди  (назывный змінник множины): рабы, столы, сусиеды (винит. змінник множины) разрізнялися гласными флексіями —и; позад соєдиненія фонемы и они стали разрізнятися фонологíчно не условленым, морфологíчным чередованієм коріньовых согласных фонем б /б’, л/л`, д/д’ при формальнôй омонíміи самых флексій. Русины лиши́ли туй флексію –ы и в называному и винительному змінниках множины: рабы, столы, паны, возы, кóсы, лóсы (лотереи), голосы, кóпосы (волося). Гласна ь(ерь) / ъ(єрь) была ненапряжéна (вяла, редукована) и куртôв, у всіх славянськых діалектах она мáла тенденцію к отпаденію в начальному передударному составови и на кôнци слова, а также в середи́нных составах, перед составом, держащым якусь дру́́гу, не редуковану гласну. ЦСЯ слова  дръва, сльза, кървеу русских др(о)ва, сл(е)за, крови́; в украйинцюв точно так же- дрова, сльоза, крови́. У русинôв: др(ы)ва, сл(ы)за, (множ. слызы), к(ы)рве — к(ы)рвавый).

Першый раз йсе отпаденіє редукованых отображено в самых рáнньых (конца́ Х в.) южнославянськых (древнє-болгарсько- русинськых) письменных памнятниках. Сесе у Русинов зосталося й до днеська.

Айбо на Восточнôй Руси сись общеславянськый процес конечно завершився лем у середині XIII в. Позад сього и начинаєтся окрема історія великорусского языка, а пак − и всҍх другых славянськых языкôв, коли русинськый язык уже майже набрав той формы, что имҍ́єт и днесь. Дотулися, русине, до твого материнського русинського древнього языка из повагôв и трепетом. У ньому велика духовно-містична сила. Ôн лҍ́чит ду́шу, форму́єт багатство духа, собираєт довєдна силу сердечну, даєт красоту житію, організовуєт и правит Русинови путь у сьому світі, обы ôн (сись путь) вів русина до Царства Небесного.

Йсе бы ти дуже добре знати, Русине!

Общеизвісно, же любый літературный язык усе є лем ограниченый из да́-кулько діалектôв для даякой нормы (часто − як регіональный ци державный). Но, на зміну от матери́нського, літератýрный язык — є лем “есперанто” для реґіональных діалектôв, які перебывают на дáякôй територіи. То є факт, же знаніє літературного помагає чоловікови узнати про народ, про єго історію, но ôн ни́ґда не замінит язык материнськый − язык живый, теплый, рôдный.

Чýнно чути, што дáякі політикы поголóвно силують свóйих громадян раховати державный «казьонный» язык за духовный ци материнськый!

Айбо язык державный ни́гда не быв и не є языком материнськым ни для якого реґіона. Материнськый язык є бốльше свободный, богатшый и тым самым, на всьо житіє продовжáєт быти и для русина истóчником вдохновенія.

Наш, русинськый язык и є для нас тым, май бôльшым багатством, бо робит нас такыма ориґінальныма, якыма мы єсьме и днесь.

За довгый час колонізаторы и колоністы, и всякого рода “визволителі”, майже всі ненáвиділи наш русинськый язык, а часто ся з нього и сміяли, ци платили даякым продажным русинам, обы ся ті сміяли из сво́єго рôдного материнського языка, типа «чучкізма».

Не забудь, ру́сине, же йсе было и за то, же не выходячи из свóго дома, наш подкарпатськый русин, уже ставав граждани́ном семи разных держав!

За́то державныма языками для подкарпатськых русинôв уже были и латин-ськый, німецький (при Австріи), мадярськый, чеськый, пак нáзад мадярськый, пак русский, а днесь – украйинськый. И каждый из «визволителів» заявляв што именно ôн є вже останньый “вызволитель” русинôв, а свôй, принéсеный, язык (німецькый, мадярськый, чеськый, совітськый, та инші.) старáвся зроби́ти єди́нственно «рôдным и споконвѣчным» для русина.

Айбо извѣсно, же каждый язык має такі сво́и духовно-національні и фонетично-артикуляційні осóбенности, что роблят єго унікальным и неповтори́мым. Маєме и мы, русины, такых языковых уныкальностей предóста и завто́ русинськый язык невозможно перепутати, а ни из якым сусідськым языком. А именно йсе и было и є русинови надійнôв преградôв и щитом от асиміляціи из «гордыма» титульныма націями.

Невозможно нормальному чоловікови раховати чужі языкы свóйима, бо русиньскый язык − и днесь унікально ориґінальный и живішшый от всіх живых.

Єще́ раз просиме тя, русине, тями́ти при сьому, же кроме держа́вного языка є щи єден унікальный пласт великой культуры тво́єго русинського народа – материнськый язык – язык тво́єй ма́мкы, язык оригіна́льный, співо́чый, душе́вный, Бо́жый.

Ду́маєме, же днесь є много люди́й душевно хвóрых и психíчно надломлéных лем за то, што оторва́ли их (ци самі ся одорвáли) от духовно-етнічного русинського кốріня.

А подумай, русине! Дóста интересно, что ты гля́дашь на обы́йстю тво́єго отца и матери и чому так тягне тя домі́в? Не думаю, же йдешь ты домів лем просто так! Ты приходишь, обы учýти, наслади́тися и подкріпи́тися чудесным, чудодѣ́йственным матери́нськым языкóм тво́йих родúтелів, ци братів и сестéр.

Русинськый язык, авать язык нашых подкарпатськых русинôв, жителів южных склóнôв гôр Карпат, – єден из майдавнішшых славяно-русинськых языкôв из времен св. Кирила и Мефодія. И до днéсь ôн остаєтся чудодійственным материнськым языком для нас, містных жителів Закарпаття – подкарпатськых русинôв, а тáкой и большинства́ русинськой діаспоры цілого світа, же є з нами довєдна выше 2 млн. людий.

Нашоє духовно-націонáльноє лѣкарство − материнськый язык.

При многых бѣдах, май великоє богатство подкарпатськых русинôв зостаєся наш живый руси́нськый матери́нськый язык, якый ся май лѣпше сохрани́в на Закарпаттю.

Факт є фактом — позад 1918 года лем єден, наш русинськый народ, має офіційноє юридичноє имня – «русины». Пару людей, Бращайкы и Ко у Хусті того же рока агітовали русинôв войти и в склад Украйины (котрой на тот час та й  єще довгый час юридично не было до 1991 года).

Но русины теоретично допускали тогды и таку возмóжность.

Ид чому туй днесь клевета про сепаратизм русинôв Закарпаття, кіть русины вже мáли и самоврядность, и Автномію, и гибы «провозглашену незалежну державу Карпатську Украйину», до того часу, як вобще войшли́ в склáд СРСР и Совѣтськой Укрáйины? В сьому ся прочно запутали антирусины!

До 1918 рока, т.є. до межинародной Сен-Жерменськой мирной конференціи, многí из восточных славян именовали себе ôбщôв назвôв — руськыма, руськым народом, а єще́ пак пôзнíше русскими, россами, руссами, великоросами, бѣлоруссами, малоросами.

Даякі из них, напримѣ́р, у Новгороді, Волоґді, Арханґельську, хоть и дуже рідко, но также называли себе русина́ми (возможно из числа прибылых из Карпатськой Руси через Балтику), на отміну от бо́льшинства, яка себе именовала там лем русскими по всюй територіи Россійской имперіи, котра  на тот час включала и Малороссію.

У 1939 рôці Гітлер и Сталін, поділили Польщу. Часть Польщі − Галіція, была польська выше 600 рокîв, а приєднана до Украйины Сталіном у 1939 році. Из русинськой Лемкôвщины на Галицію (сусідська для них територія) перейшла часть людий из числа именно лемкôв-русинôв и также называла себе там, межи галичанами, «русинами». Айбо большинствó галичан конкретно именовалися аж до 1939 г, тôлько «руськыма», малороссами, лем пак май пôзнíше, уже в СССР – советськыми украйинцями.

На противагу сьому, большинство́ людий, жителів сѣверных (у Польщи) и южных склонôв гôр Карпат (Австро-Мадярщина, пôзнíше Словакія и Подкарпаття), называли себе конкретно “русинами” (у порýнаню з поляками − руснаками), а себе – руськыма ци руским, авáть карпаторýськым нáродом. Айбо, а ни єден ґімн, а ни єдна спѣванка на Галичині (ци на Волині, ци в Києві, ци в Новгороді, ци в Сибіру) не обрітаєся, де бы єя жителі самоосознавáли себе лем русинами, а не руськыма. А мы, подкарпатські русины, никóли и не переставали самоосознавáти себе и́менно русинами, спѣвáючи уже офіціально из середины ХІХ ст. русинськый ґімн-кредо и пѣсню А.Духновича з конкрéтнôв назвôв русинськôй національности: ”Я русин был, єсмь и буду, я родился русином”. Значить, історично нико ниґда не дока́зовав, што новгородці, галичане, сіверці – йсе гибы бывші русины, а не русскіє.

Но щи кôсь може сміховáтися ци прôвбовати дури́ти кóгось и докáзоватися про всеóбщоє свободноє хôснóваня терміна «русины» до 1918 года – докіть щи юридично межинародноє сообщество не зафіксовало тот правовый стан, як сéбе самí офіціально самоосознавáли малі народы Європы, в тому числѣ и русины, и як каждому народови было зафіксовано єго свободноє имня́!

Тому, не є секрéтом, же сись процес юридично-національных самоідентифікацій для словéнôв, словáкôв, хорвáтôв и для русинôв почався уже из «весны народôв» 1848 и завершився 1918 роком, коли Сен-Жерменська (под Парижом) мирна конференція юридично подтвердила конкретні имена за малыма народами Європы: словены, словакы, хорваты, чорногорці, сербы, чехы, украйинці, болґары, русские (россіяне), білорусы и конкретно русины. И, як свідчать документы, из названых малых народôв лем єден нáрод, котрый жив и жиєт до ныні на южных склонах гôр Карпат (історичной Подкарпатськой Руси, бо́льшôв частьôв днешнього Закарпаття), именуєтся в тому юридичному документі конкретно – «русинами».

Сим и́менем− «русины» юридично вже не смѣют и не мають юридичного права называтися дрýгі народы. Єдúнствéнный, подкарпато-русинськый народ, єще́ из 1849 года почав уже всенародно спѣва́ти вручаніє Александра Духновича: «Я русинъ былъ, єсмъ и буду, я родился русиномъ…»!

Пак русином, а не просто русом, россом, угроросом, карпатороссом ци малороссом. Кроме сього, русины, ци не єден народ у світі, котрый, обы ся національно сохрани́ти, почав собі́ давáти фами́ліи (прізвища) по имени своєй національности. Так в русинôв унікальна ономастика: широко распространені фамиліи (прóзвища)–десятками тисяч: Русин, Руснак, Русинко, Русанюк, Русинович, Русначка, Руска, Русинôвськый, и т.д. Йсе просто унікáльноє неповторноє фамільноє лінґвістичноє руси́нськоє етночудо из чудес, якому не є рýных в світі.

Всенародный національный русинськый ґімн «Подкарпатськіи русины, оставте глубокій сон», текст котрого и до днеська є офіційным нескасованым ґімном подкарпатськых русинôв, офіційным гімном Подкарпатськой Руси, якый, офіційно испôвнявся из 1918 до 1946 рока вєдно из ґíмнами чехôв и словакôв, твердо зайшôв у плоть и крôв всѣх русинôв одтôвды (из 1849 рока) и до днесь — и навікі. Для нас же, русинôв, йсі слова ґімна суть и будуть вічно святі и незамінимі для сердця и душі, бо мы – Русинами были й будеме! и своє, по словам Духновича, ни́ґда не забудеме!

Памнятай Русине! Наш народный русинськый язык уже быв держав-ным в Подкарпатськôй Руси от 1918 до 22 януара 1946 года, національ-ность «русины» упоминáєся в офіційных документах Чехословакіи, Польщі, СССР. Днесь, позад 1991 г., державным языком є украйинськый, но йсе не мѣшає нам свободно хôсновати и свôй регіональный и націо-нальный (ру-синськый язык у всѣх напрямках дѣяльности: духовному, культýрному и політичному. Якраз и для облéгченя знаня літературного русинського языка и складена йся “Граммтика… ”, яка враховала всі возможні досягненя перéжых граматик, особенно «Грамматикы» І. Гарайды 1943 года.

Молися Богу, Русине! Знай, же и от тебе также зависит судьба нашего мирного боголюбивого подкарпато-русинського народа, же го всякі бѣ́ды разводили по всьому світу – аж до Америкы и Канады.

Кіть ись, неборе, уже стрáтив нашоє, русинськоє слово и серце, то хоть не будь антирусином! Бо многí ся насмілили би́ти свóйих и плювати у свою націонáльну лíнґвістичну кирни́цю, из котрой бы мали пи́ти, обы не загáснути духóвно. Они, сироты, забыли же неумолимо прийде кара Божа на такых та й на каждого противника сво́єго народа и ненависника до свóєго языка.

Будь мудрым и дальновидным! На світі нич не є вѣчного!  А мы, вірні русины, єсьме и днесь! Всьо ся міняєт: имперіи, політичні системы, вожді, вызволителі, “благодітелі”, вредителі, лжеапостолы, лжехристы. Не мінятся лем єдно – духовна награда чесному русинови от Бога Святого завто, что сокóтит свóє духовно-національноє!

Я русин и ты русин! И наші діти — тоже русины, котрі дыхают вóздухом Карпатськых гôр и впитали в сéбе живу вôду дýха Святой Карпатськой Руси. Ид сьому вповѣмé, же такый язык, якым є наш, русинськый, не гóден знати в совершенстві нико, окрем самых русинôв и тых, ко прожив межи нами довгы годы и, по слову поета, “ссав молоко от русинськой мамкы ”.

Люби свою державу, Русине, уважáй “мову державну”, но нигда не переставай быти патріотом сво́єго русинського края, сво́єго народа и сво́єго материнського языка. Не полѣнуйся изучати исторію своєй Святой Карпатськой Руси, свôй русинськый літературный язык! Аж будешь мати сво́и погляды на сись вопрос, то збери сво́и думкы, напиши их в доступнôй формі. Сим мы всі можеме и мáєме принимати участь у полѣпшеню літературных норм русинського языка. Айбо провбуй и сам не лем говори́ти, но й запи́совати русинські слова, які, на жаль, выходять помалы из хоснóваня, а при тому суть просто унікальныма. Най Бог благословит всѣх русинôв и всѣх людий доброй вôлі миром и благодатьôв!

Я русин быв, єм и ним ся зостану, бо на Страшному Суді Бог ня зазвѣдат не по-анґлійськы, ци по-швабськы, а по-русинськы. И кіть спóзнаю бесѣду своєго карпато-русинського нáрода и буду знати русинськый язык я и мо́и діти, знати язык мо́єй матери, присокоти́вши истинну вѣру християнську, то можу ся потіши́ти и понáдіятися, же Господь ня за йсе помилує и подасть ми май вышшу и май цѣннѣйшу награду – спасеніє душí и мѣсто в Обителях Отца Небесного. Ведь у Бога русины давно вызнані и …пáки благословенні! Ото є тотó Царство Небесноє, в якому не бýде мѣста фальшивым антирусинам, но лем чистым незапятнаным християнськым русинськым душам, любящым свôю Святу Карпатську Русь, свôю подкарпато-русинську землю, свôй народ и свôй рôдный національный руси́нськый язык и ту державу, в якôй судится русинам жити.

[1]             Свôй місный язык – се кодова назывка русинського языка перед лицьом слідящых за русинами «визволителîв», які часто забороняли и вспоминати про слово «русин».

[2]             Русинських спîванок и балад, як унікального пласта культуры, и днесь в Закарпаттю осталося до 30 тисяч.